Німці були лояльні до релігії «Я дуже добре пам’ятаю великодні свята у підпіллі. Тепер ми готуємо багато різних страв, а тоді моя мама йшла на Службу Божу, брала одне яйце, яке потім розділяла між усіма вдома, та малесеньку булочку замість паски, куплену за п’ять копійок. Того вистачало, а більше нічого й не було» , – пригадувала тоді 81-річна пані Марта Когут зі Львова.

Хоч вона і скаржилася на пам’ять, пригадувала, як її батько, підпільний священник Степан Коломиєць, служив у храмі села Надіїв на Івано-Франківщині, де їхня сім’я тоді мешкала. Щонеділі, на кожне свято ходили на літургію, часом долали кілометри до сусідніх сіл чи містечка. Коли в 1949-ому батька пані Марти арештували за те, що не хотів перейти у православ’я, їхня матір з п’ятьма дітьми залишилася сама.

Тоді, каже, стало ще важче. «Нашого тата забрали, коли я була в першому класі. Тільки уявіть, яке то було святкування Великодня.

Голодне, холодне і босе. Молодший брат побіг у інший кінець села, бо там зарізали свиню і казали, що будуть робити кров’янку. А потім прибіг такий розчарований і каже: «Мамо, я стільки біг туди і назад, а вони сказали, що ще кров’янка не зварилася».

Отак святкували великодні свята без нічого всі роки, поки тата не було» , – розповідала пані Марта. Жінка народилася на початку Другої світової. Подій війни не пам’ятає, однак чимало спогадів рідних переповідає.

Каже, в різні роки святкували Великдень по-різному. Те, що було до 1940-их років, змінилося під час війни. А ще по-іншому стало, коли прийшла радянська влада.

Зі слів пані Марти, то був жахливий, чи не найгірший час. «До війни було одне, при німцях – друге, при перших і других «совітах» – третє... Найкраще було при німцях, вони були лояльні до релігії, дозволяли ходити до церкви, тато міг проводити Служби,і то було життя. Хоча я сама не пам’ятаю, як було при німцях, бо була маленька.

А при москалях було жахливо, вони нас били і забороняли все. Щойно прийшли і відразу почали все конфісковувати, забирали до колгоспів, відправляли дітей в піонери» , – згадувала жінка. Після того, як батько повернувся з тюремного ув'язнення, їх на 10 років вислали із Західної України в Запоріжжя.

Сама пані Марта довго там не жила, повернулася до Львова на навчання в медучилище, та одного разу на великодні свята була там. Каже, в Запорізькій області їх святкували по-іншому, значно ширше. Місцевий православний священник мав «повагу» у влади, багато медалей «за защіту родіни», тож йому дозволяли відправляти служби.

Люди приїжджали до нього за 300-600 кілометрів, щоби посвятити паску. Натомість у Галичині за радянської влади ніхто не наважувався признаватися, що ходить до церкви, інакше сидів би у в'язниці. Зі стрілецькими гаївками та радянською комуною Історикиня Мар'яна Байдак , яка досліджувала період Першої світової війни, зокрема життя жінок і дітей, пояснювала, що в перші два роки українці апатично ставилися до будь-яких свят, сприймали це як щось таке, що не відповідає часу.

Ніхто не міг бути спокійний, бо у кожній сім'ї когось бракувало, тому й не було відчуття свята. Згодом люди адаптувалися, зрозуміли, що нема іншого виходу, і свята трансформувалися в таку собі віддушину, стали надією на те, що все буде добре, що в такий спосіб люди відволікаються. «Очевидно, що в Галичині дотримувалися традицій, які в нас і тепер існують.

Жінки з дітьми, якщо була можливість, відвідували церкву, були на Службі Божій. Якщо ж церква в селі була зруйнована або були села, де цього не відбувалося, то збиралися просто в чиїсь хаті. Якщо у селі був священник, то люди ставали довкола його хати, щоби він їм посвятив паски» , – говорила історикиня.

У воєнний час великодній кошик зібрати було важко через проблеми з продовольством. Люди по селах вирощували те, що могли. А в містах було складніше купити м'яса чи борошна на ту ж паску. Мар'яна Байдак каже, що в листах чоловікам на фронт жінки часто писали, що їм вдалося роздобути, а що ні.

Навіть були листи, у яких жінки давали переписи пасок. Матері намагалися передавати дітям народні традиції, вчили їх віршів, пісень і на свята, як-от Великдень, організовували невеличкі домашні концерти, аби розрадити себе, на якийсь час забути про війну, про те, що відбувалося довкола. Дослідниця фольклору Оксана Кузьменко зауважила, що святкування Великодня в часі Першої та Другої світових воєн суттєво відрізнялося.

У війні 1914 – 1918 років українці були у двох військах – Австро-Угорської імперії та царської росії. Саме на Великдень, як свідчать чимало істориків, відбулося так зване братання між українцями Галичини та Великої України. Особливо в 1916-ому, коли були тривалі перерви в активних бойових діях.

У цей день вояки навіть ходили одні до одних, адже війна була позиційною, на полі бою, і супротивники розмовляли та усвідомлювали, що вони одного народу діти. «Коли надходили великодні свята на тих територіях, де стояв легіон Українських січових стрільців – українського війська у складі австро-угорської армії, то усуси були найбільше включені в обрядовість, тому що були на своїй землі та дуже добре розуміли, з ким мають справу.

Говорю про те, коли вони ще перебували на теперішній Львівщині, Тернопільщині, тобто на Західному Поділлі до Збруча. Коли наставав Великдень, вони йшли в село або ж стояли в селі, заходили до храму, брали участь у Службі Божій, а після літургії у традиційному галицькому селі дівчата водили біля церкви гаївки» . З її слів, ідучи далі за Збруч, січові стрільці несли зі собою традиційну культуру, яка була заборонена царською владою.

Так відбувалася природна, м'яка українізація, навернення до української культури. І саме Великдень був одним із найбільших свят, коли можна було проявити єдність. Особливістю Першої світової війни Оксана Кузьменко називала те, що солдати царської армії так само брали участь у богослужіннях.

Із переказів відомо, що так звані «перші москалі» були дуже богомільні, дотримувалися формальної релігійності – ходили до церкви, хрестилися, святкували Великдень, причащалися, брали паски, крашанки. У той час припинявся вогонь, і всі разом святкували. Тоді й виникли стрілецькі гаївки, які стали унікальним явищем у календарно-обрядовій пісенності.

У них був присутній образ воїна-захисника. Така ідея воскресіння української державності стала провідною в гаївках. «У Першу світову війну на Великдень бої припиняли, бо по обидва боки були люди, так чи інакше пов'язані з церквою.

А от Друга світова була жорстока, жорстка через те, що у ній зіткнулися два світи. Була дуже схожа ситуація, яку спостерігаємо сьогодні. Є світ людей духовно релігійних, а є світ безбожників, бо ми навіть не можемо назвати їх атеїстами.

Тому що атеїст визнає, що Бога нема, але шанує культуру інших. Це проявлялося в часи всієї партизанської війни, яка тривала далеко не чотири роки, а десятиліттями – від середини 1940-их до початку 1960-их. Саме тут можемо говорити про зовсім інші традиції» , – веде далі дослідниця.

На збережених тогочасних світлинах видно, як повстанці відзначають Великдень у 1950 році – в лісі на Гуцульщині. Символічний стіл накривали хвоєю або малим шматком полотна і розкладали той провіант, який їм передавали селяни. Тоді все доставлялося таємно, в кошиках.

Якщо була можливість, то повстанці йшли до церкви на літургію чи священники приходили до них і причащали. Оксана Кузьменко розповідає, що тоді на Великдень навіть до УПА не забирали, залишаючи хлопців святкувати з родиною, і ті приходили наступного дня. Також українські вояки шанували покійних родичів і за можливості замовляли службу Божу за їхній упокій.

І якщо панотець був зрадником, донощиком, підпорядковувався московській церкві та відмовлявся молитися, то такого служителя повстанці ліквідували. Дослідниця переповідає їхні спогади, як вони у тюрмах дізнавалися, що настав Великдень, адже від нічних допитів втрачали лік дням і годинам. Ось як згадують про ці події дівчата з тюрми на Лонцького: «А на Великдень чуємо «Христос Воскрес», дівчата!

І ми побігли, де вода тече, до тої труби. Але то не з труби, то зі шпарини через парашу. Тут священник один до нас «Христос Воскрес», ми відповіли і тоді всі в плач.

Дівчата, слухайте, я буду Службу Божу правити. Тоді дежурні були такі добрі, файні два. Один Жидкур писався, а другого Криштальночистий називали.

«Дєвушкі, іно не підведіть нас». Іно якийсь начальник, вони відразу легенько у віконце стукнули, і ми вже всьо. Так священник правив Службу Божу, і ми так слухали цілу Службу Божу.

Потім, як проповідь мав, говорить: «Та Служба Божа може бути цінніша, ніж та, що в церкві правиться» (спогади записав фольклорист Євген Луньо (1960-2021). Дослідниця признається, що нічого ціннішого ніколи не читала. Каже, ці рядки свідчать про те, як у таких умовах люди прагнули Божого благословення.

Ще одним свідченням святкування Великодня було те, що повстанці на могилах побратимів ставили березові хрести. А на Великдень та Зелені свята хрести завжди повинні були мати тризуб із дроту з жовто-синіми стяжками. У радянський період, звісно, і мови не було про святкування.

Не у всіх храмах тоді правилося. Лише в 1990-их більшість церков відкрити. Тоді великодні традиції, вшанування пам'яті рідних буквально вибухнули.

І нині ми маємо ці традиції завдяки тому, що весь цей час, попри війни, заборони, люди у будь-який спосіб відзначали релігійні свята. Юлія Осим